За словами речника оперативного командування “Південь”, росіяни в кінці травня заблокували виїзд з Херсонської області до підконтрольних українській владі територій. Але жителі продовжують знаходити лазівки та евакуйовуватись самостійно – не через Крим і не в Росію, як того хочуть загарбники.
Ми поспілкувалися з жителем Генічеська, який разом із сім’єю нещодавно евакуювався на підконтрольну Україні територію на власному авто. Чоловік розказав, як вони виїжджали, що окупанти вимагають на блокпостах та яка була реакція, коли нарешті побачили український прапор.
Далі пряма мова чоловіка.
Чому вирішили виїжджати зараз
У мене сім’я – дружина та дві доньки. Дружина працювала в Генічеську, а я звільнився минулого року та став на облік до центру зайнятості. З початком війни його перевели до Закарпатської області – наразі я без роботи. Доньки навчаються: одна закінчила перший курс коледжу, а друга – 9 клас.
Минулого року ми готувались до вступу дітей до Польщі, вони вже півроку вчать польську мову. Виїзд з міста ми планували ще до війни, мали намір їхати до нового навчального року, але через окупацію довелося раніше.
У Генічеську ми залишалися весь цей час, щоб почекати отримання шкільного табеля молодшої доньки – його видали там, у школі, де вона навчалася. Були деякі проблеми, бо в перші дні війни загинула директорка її школи. А ця школа підпорядковується Херсону, а не райвно, як інші в місті. Але табель отримали, все нормально. Атестат маємо отримати вже на підконтрольній Україні території.
Після 24 лютого ми з сім’єю мінімізували виходи із дому та переміщення по місту. Останній раз ми виїжджали 27 лютого. Тоді поїхали на поховання директора школи. Після цього аж через місяць я виїхав, щоб помити та заправити машину, провітритись. Раз-два на місяць ми виїжджали на ринок, щоб купити продукти для сім’ї та близьких.
Ілюстративне фото з відкритих джерел
Які були шляхи виїзду
Мої знайомі, наприклад, виїхали через Крим до Європи. Для нас виїзд через Крим на підконтрольні українські території був достатньо дорогим та проблематичним. Перевізники з Генічеська до Польщі беруть зараз 600 доларів. Тож ми вирішили їхати іншим шляхом, своїм авто.
Місцеві "бариги-перевізники" ставили захмарну ціну за супровід – 400 доларів з машини. Люди радили не витрачати кошти, тому що шляхи, якими вони везуть, можна дізнатися безкоштовно, а інших переваг вони не надають. Виїзд з Генічеська до Мелітополя коштує 500-700 гривень з особи, з Мелітополя до Запоріжжя – 6-7 тисяч.
Окупанти закрили виїзд з області на підконтрольну Україні територію. Але ми брали поради по безпечному подоланню шляху у людей, що поїхали раніше. Так знайомий перевізник підказав нам, що є дорога через села, якою можна спробувати проїхати. На свій страх і ризик ми поїхали – через Мелітополь, Василівку і звідти на Запоріжжя.
На напрямку Мелітополь-Запоріжжя, стояло близько 1000 машин, з яких вдавалося виїхати тільки 70-80.
Ілюстративне фото з відкритих джерел
Що вимагали на ворожих блокпостах
Ворожих блокпостів було близько 20: здається, 6 – від Генічеська до Мелітополя, 13 – від Мелітополя до Василівки. Один із блокпостів був, на відміну від інших, із окупантами “з елітних військ”. Вони мали інший вигляд, ніж всі орки: були в чорній формі, охайно одягнуті. Запитали, куди ми прямуємо. Я сказав, що треба пройти обстеження зору та отримати атестати для доньок. Вони відповіли, що ми будемо стояти на виїзді близько тижня і нас використовуватимуть як живий щит. Ми проїхали далі. І нам пощастило – у підсудмку виїзд зайняв лише один день: виїхали ми близько 7 ранку, а в Запоріжжі були вже біля 9 вечора.
На кожному блокпості водій з машини має виходити. Змушували відкривати багажник, але просто питали, що у валізах. Відповідь “речі” їх влаштовувала. На одному з блокпостів довелось дістати та відкрити всі валізи. Той, хто перевіряв, їх не торкався – казав, щоб я сам пощупав, припідняв речі, показав, чи немає там нічого забороненого. Розповідали, що були випадки, коли окупанти перевіряли телефони, могли відібрати їх. Забирають без названої причини, просто за своїм бажанням. Особисто наші телефони не перевіряли, але ми були готові до цього – чистили соцмережі, галерею тощо.
Здебільшого до сімей більш лояльне ставлення: перевіряють тільки документи дорослих. Деякі окупанти, що мають гірший вигляд, "ЛДНРівці", дивуються нашим ID-карткам і не вірять, що це справжній паспорт. На блокпостах кожному ставлять різні питання, залежить від того, хто їде.
Нас попередили, що в дорогу варто взяти цигарок, яблук або пральний порошок в капсулах для відкупу на окупантських блокпостах. Так, досить несподіваний набір.
Ілюстративне фото з відкритих джерел
Які емоції були в дорозі
Мене здивувало те, що близько 80 км ми не зустрічали жодної машини, тільки велосипедистів, що питали дорогу. Проїжджаючи лісосмуги, ми бачили ворожі війська, які займалися різними справами, щось копали – це лякало. Ми не знали, що у них в голові: може вони захочуть стріляти в нас.
По дорозі ми зустріли дві машини з Херсону з людьми, яким теж вдалося вибратися. Вони сказали, що це третя спроба їхнього виїзду – два рази до цього їх повертали.
Нам пощастило більше – ми виїхали з першого разу. Коли заїхали на перший український блокпост, ми всі розплакались.
