Андрію (ім’я змінено з міркувань безпеки) – 19 років. До війни у нього було вільне та безтурботне життя. Хлопець виріс у Генічеську, займався плаванням, грав у музичному гурті і навіть записав два альбоми. Потім вступив до Харкова, пробував себе у різних галузях.
Коли рідне місто опинилося в окупації, Андрій не міг у це повірити. Каже, ніхто ніколи не хотів “руского міра”, тому жити під триколорами містянам зараз вкрай складно. Проте хлопець впевнений – окупантів виженуть геть і він зможе повернутися до рідного Генічеська.
Ми поспілкувалися з Андрієм про його життя та думки з приводу російсько-української війни.
Яким було твоє життя до війни?
Я був студентом треього курсу у Харківському виші, а також працював баристою у кав’ярні. Коли вступив на навчання, то не весь час знаходився у Харкові. Постійно катався туди-сюди. Обростав зв’язками, як у Генічеську, так і в Харкові. І там, і там був для мене дім. У Генічеську я мав музичний гурт – ми навіть записали два альбоми. До війни я ще професійно займався плаванням, був чемпіоном України з морського багатоборства. У Харкові якийсь час працював у графіті-шопі, любив ходити по різних виставках сучасного та Ренесансного мистецтва. До війни моє життя було максимально вільним, безтурботним і веселим.
Яким ти запам’ятав Генічеськ до війни?
Генічеськ – чудове маленьке курортне містечко. Поблизу нього розташовані Арабатська стрілка, Стрілкове та Щасливцеве. Все побудоване на туристичному бізнесі, хоча сам Генічеськ чудово функціонував і у зимовий період. Для людей, що живуть у ньому, вистачало робочих місць. Я не пам’ятаю моменту, коли, за словами старшого покоління, була нестача роботи.
Мабуть, Генічеськ чимось схожий із хуторком з якихось романів. Він милий, приємний, у ньому не траплялося чогось незвичайного. Люди дуже добрі, привітні. Генічеськ багатий на пейзажі, враховуючи те, що розташований на березі моря. Він є центром сімейного туризму, за рахунок того, що море зовсім неглибоке, тобто безпечне для дітей. В останні роки туризм почав зростати. Проводились достатньо великі фестивалі, за рахунок ентузіастів, які все це робили – на рожевих та на солоних озерах.
Коли Крим ще не був анексованим, взагалі було круто. Можна було з Арабатської стрілки по диких дорогах дійти до Кримського півострову. А зараз я взагалі мовчу. Жахливо усвідомлювати той факт, що пейзажі, поруч з якими я зростав, чудовий степ, море, затоки, річки, тепер не маю можливості в будь-який момент побачити наживо.
Генічеські пейзажіФото: sea-family
Коли і чому вирішив поїхати з Генічеська?
Мені здається у кожного є момент, коли хочеться незалежності, звичайне прагнення поїхати подалі від дому. Рідний дім буде завжди приємним і улюбленим місцем, однак, коли досягаєш 16-17 років, намагаєшся побудувати власне життя. Абсолютно точним для мене став той факт, що треба кудись їхати. Я поїхав до Харкова, де вчився і будував своє життя так, як я і хотів. Хоча мені спадало на думку, що я хотів би залишитись в Генічеську. Але, як і у будь-якому провінційному містечку, там не було великих можливостей. Туди, добре було б, повернутися років у 40-50, якщо буде віддалена робота. Зняти будиночок біля моря і просто насолоджуватись життям. Я люблю своє місто, воно дуже близьке мені, відгукується у мені завжди позитивними емоціями. Водночас я розумію, що якби я залишився там, можливо, нічого з того, що я маю зараз – як доброго, так і поганого – не було б.
Чи хочеться додому, в Генічеськ?
Звичайно хочеться, бо це все ж таки рідний дім. Так чи інакше, з ним пов’язана величезна кількість спогадів. Кожна вулиця, кожна лавочка тобі знайома та рідна. Коли важко на душі, завжди хочеться повернутися до чогось рідного, до своєї зони комфорту. Для мене цим комфортом часто у думках виступає саме рідний дім. Але зараз це неможливо – відчуття раціональності відштовхує від подібних думок і бажання поїхати. У першу чергу мислю головою, а потім вже своїми маленькими дитячими примхами.
Що можеш сказати про жителів міста? Чи справді є такі, що чекали “руского міра” і зараз його підтримують?
Люди з мого кола спілкування навіть не думали про таке і не могли собі уявити. Для нас події, що сталися, були повною несподіванкою, це досі не вкладається у голові. Складно сказати за всіх інших, але загальний настрій міста ніколи не був проросійським. Всі люди любили свою країну і місто, в якому вони жили.
Я вважаю, що треба роздивлятися це питання чисто територіально. Жителі міста прогодовували самі себе. Арабатська стрілка – туризмом, Генічеськ – туризмом та продажем риби. Керування з Херсону було не так багато. Тобто більшість робочих підприємств, шкіл, дитячих садків керувалися саме районною адміністрацією Генічеська. Ми були самодостатніми, любили свою країну.
Те, що сталося, не могло бути позитивним ні для кого. Як може бути позитивною подія, котра змусила людей розлучитися зі своїми рідними, поїхати з улюблених міст? Котра привела до створення продуктової кризи? Коли я дзвонив додому, мені розповідали, як в перший час кілограмовий пакет гречки коштував по 300-400 гривень. Як це можна розцінювати у позитивному ключі?
Я думаю, якщо і були люди, які теоретично могли б сподіватися на якийсь “рускій мір”, зіштовхнувшись з тією реальністю, вони явно не задоволені тим, що відбувається. Я та мої близькі не могли уявити такий варіант розвитку подій.
Все, що там відбувається зараз, – це зміна влади, колабораціонізм із загрозою смерті, поставки продуктів з Криму за подвійними цінами та бівалютна зона. Подавати все це так, ніби це якесь покращення – повний абсурд. Але у людей, які там залишилися, немає іншого варіанту, тому доводиться купувати ту їжу та жити за тими правилами, щоб вижити.
Генічеські пейзажіФото: sea-family
Чому, на твій погляд, є ті, хто йдуть на співпрацю з окупаційною владою?
Вважаю, що тут знову постає питання про виживання. Коли людина хоче зберегти власне життя, вона намагається знайти якісь лазівки та способи, як це зробити. Знаходячись на окупованій території, без допомоги від кого-небудь, людям доводиться адаптуватися, а зі сторони це виглядає, як сприяння і допомога окупантам.
Зі слів людей, з якими я підтримую зв’язок у Генічеську, ніхто не виступав у підтримку окупантів і ніхто не йшов з розпростертими обіймами. Водночас неможливо кричати про підтримку власної країни, знаходячись під дулом автоматів. Підтримувати можна, але недовго. Рівно до того моменту, поки не помреш.
Щодо настроїв людей, які залишились у Генічеську: всі хочуть якнайшвидшого повернення України. Нікому не хочеться знаходитися під окупацією і під росією. Усі сподіваються, що агресор, відступаючи, не залишить по собі спалену землю або не буде оборонятися так довго, що через бойові дії залишиться та сама спалена земля.
Що, на твою думку, чекає колаборантів? Чи втечуть вони, чи їх посадять?
Ми знаємо, що колаборанти, які знаходяться у Генічеську, зараз мають можливість швидко втекти до Криму. З іншого боку, в України буде можливість притиснути їх, коли деокупують Херсонщину, тоді вони будуть повною мірою відповідати перед законом і людьми. Я вірю, що коли буде можливість це зробити, всі відповідальні за подібну маячню будуть покарані.
Що розповідають ті, хто залишився в Генічеську про ситуацію в місті наразі?
Обстановка нагадує тихий терор. Тобто безпосередньо військових дій на цій території не відбувається, але ніякої свободи там також немає. Люди вимушені продовжувати жити в таких умовах, тому що нікуди подітися не можна. Не можна звідти виїхати вже. Люди у цій нервовій напрузі намагаються продовжувати особисте життя, намагаються працювати – місто якимось чином функціонує. Але настрій дуже напружений, будь-який шорох дуже лякає людей.
Пляж Фото: sea-family
Чи плануєш найближчим часом повертатися до Генічеська?
Як би не було деколи важко знаходитися далеко від дому і починати нове життя, це все одно в рази краще, ніж залишатися без нічого вдома. Тут завжди було дві сторони медалі: або змиритися і будувати нове життя, або повернутися до своєї зони комфорту і не мати нічого. Я подумав, що краще вже починати життя в новому місці, ніж наражати себе на ризик заради своїх емоцій. А поїхати додому – це якраз бажання, побудоване на емоціях.
Як тільки буде можливість, як тільки все закінчиться, коли наступить мир, я за першої ж нагоди поїду додому. Можливо ненадовго, але в планах є повернутися.
Що думаєш з приводу туристичного сезону?
Туристичний сезон прогодовував і Генічеськ, і Арабатську стрілку. Цього літа навряд чи буде так само. По-перше, як може бути туристичний сезон, якщо туризм так чи інакше передбачає свободу? Про яку свободу може йти мова на території, що знаходиться під окупацією?
Можливо, будуть якісь зачатки туризму, які намагатимуться створити окупанти. Заради того, аби створити видимість, що на Херсонщині все мирно і позитивно – власне, черговий театр абсурду. Я впевнений, що якісь такі прецеденти будуть. Який-небудь один готель заберуть та перероблять під свої правила, зіграють театральну виставу, що все нібито добре.
Але коли ми переможемо, туристичний бізнес обов’язково відновиться. Можливо, навіть зі сильно масштабується. Я сподіваюся та вірю, що війна найближчим часом закінчиться, люди зможуть повернутися до своїх домівок, побачити своїх рідних. Сподіваюся, що край, в якому я жив, не залишиться попелом.
Після нашої перемоги я хотів би повернутися у Генічеськ, сісти на пляжі пізно ввечері та спокійно спостерігати, як вирує море і місяць тоне в заході сонця.
