Для уродженця Генічеського району Валерія Кузьмішкіна російсько-українська війна стала вже третьою в житті. До цього він був дитиною Другої світової та брав участь у бойових діях в Афганістані, де "заробив" інвалідність. Радіо Свобода записали історії людей, які попри інвалідність справляються з викликами війни. Серед них – історія Валерія.
Дитинство під час війни
Валерій Кузьмішкін народився на Херсонщині, в селі Новий Азов, що за 30 кілометрів від Генічеська, а виріс на Донеччині. Обидва регіони вважає своєю малою батьківщиною. Зараз йому 81 рік і нинішня війна для нього – вже третя в житті. 1945 року коли закінчувалася Друга світова, йому було чотири роки. Дещо з пережитого тоді, каже чоловік, добре запам’яталося.
“Мені було шість років, коли німці виходили. Я пам’ятаю і бомбьожки, і все. Ми жили з матір’ю в селі. Батька вбили на фронті. А в 1946 році в селі була велика голодовка. І ми з матір’ю, рятуючись від голоду, переїхали на Донбас. Там, подорослішавши, я три роки пропрацював на шахті – до армії”, – розповідає Валерій.
Дитинство під час війни / Ілюстративне фото з відкритих джерел
Кар'єра в Генічеську, війна в Афганістані та Майдани
Відслуживши в армії, чоловік пішов працювати в міліцію в Генічеську. Пройшов увесь шлях – від рядового до полковника. Потім встиг побувати на війні в Афганістані. Там був важко поранений, отримав контузію й другу групу інвалідності.
Валерій був учасником двох українських Майданів – Помаранчевої революції та Революції гідності. Під час останньої колишній міліціонер – полковник у відставці – керував одним з підрозділів мітингарів, які базувалися в Будинку профспілок.
Війна в Афганістані / Ілюстративне фото з відкритих джерел
Російсько-українська війна
За кілька місяців до 24 лютого вони з дружиною вирішили перебратися до Києва. Там чоловік пережив дві шпиталізації й тільки-но почав одужувати.
“А 24-го розпочалася війна. Ми ще думали перебути в Києві. 25-го пішли з дружиною на базар за продуктами. Коли дзвонить донька: «Збирайтеся терміново, будемо виїздити!». І я в чому був – у тому і поїхав”, – каже він.
Вони з дружиною і донькою встигли евакуюватися на Львівщину, хоча по дорозі й потрапили під обстріл. Родина тимчасово оселилася в санаторії МВС.
Зараз, розповідає чоловік, його рідне село Новий Азов знаходиться під окупацією. За село на Донбасі, яке стало його другою малою батьківщиною, – йдуть бої. А район, де він живе в Києві, неодноразово обстрілювався, у будинку вибило вікна.
Російськ-українська війна / Ілюстративне фото з відкритих джерел
Попри це Валерій Кузьмішкін не втрачає віри в перемогу України:
“Війна скінчиться нашою перемогою. Іншого бути не може. Та війна, яку я пережив в Афганістані, – вона була дуже страшна. Але ми були різні – мусульмани й християни. І то – через багато років після війни ми зустрічалися з тими, проти кого воювали, і потисли одне одному руки. Ця ж війна – страшніша. Росіяни творять таке, що подальше спілкування з ними, – неможливе. Я не вважаю їх людьми… Треба молитися за наших бійців, тільки вони зможуть врятувати Україну”.
