Оксана, мама трьох дітей, мала власну базу відпочинку на березі Азовського моря. Після повномасштабного вторгнення жінка разом з родиною вимушено переїхала до польського Лодзя.
Про свою історію евакуації Оксана розповіла виданню Евакуація.City.
Вирішили вивезти дітей
Я уродженка міста Генічеська. Це мій край, моя рідна земля. До 24 лютого я була, як майже всі на Арабатській Стрілці, готельєркою, ми були власниками бази відпочинку в селі Генгірка.
Так склалося, що до 13 березня ми не мали змоги виїхати. На рішення вплинуло багато факторів. Найбільший стрес був у перші дні. Я думала, що треба виїжджати, а батьки переконували, що впораємося. Ми з чоловіком у підсумку все ж вирішили вивозити наших дітей.
Тоді ситуація вже була складною – стало зрозуміло, що швидко це не закінчиться. На поличках магазинів ставало все менше продуктів, аптеки були без ліків. Це все дало поштовх, що вже пора.
Спочатку ми не мали чіткого плану: залишатися в Україні чи їхати за кордон. Але згодом зрозуміли – переміщених осіб так багато в Україні, що житло і роботу тут знайти буде важко.
Машина, якою евакуйовувалася родина Фото: Архів героїні
Довелося проїхати більш ніж 50 російських блокпостів
Дорога тривала близько чотирьох діб. Ми їхали через Мелітополь, Токмак, Пологи, Оріхів, Запоріжжя. Далі доїхали до Дніпра, де нас прихистили друзі. Вранці поїхали на Чернігівщину, а звідти – на румунський кордон, і зрештою з Румунії до Польщі.
Коли виїхали з Генічеська, то до Запоріжжя їхали 7,5 годин. Це не вкладалося у голову. У мирний час дорога займала 3-4 години. Через це пекло довелося везти дітей. Доньку постійно доводилося тримати за руку, вона боялася. Сини пережили дорогу стійко.
Шлях ускладнювали блокпости. Ми проїхали більш ніж 50 російських блокпостів. Усю дорогу я плакала. Коли окупанти почали запитувати в чоловіка: "чому вона плаче?", то зрозуміла, що треба заспокоїтися, взяти себе в руки. Сльозами можна було накликати біду.
На узбіччях ми бачили понівечені машини та автобуси. Усе розстріляне та спалене, усе з наліпками "ДІТИ". У нас теж була така наліпка, тому морально було важко їхати. Чим далі їхали – тим більше вони були злішими.
Частина маршруту евакуаціїФото: Архів героїні
У нас перевіряли телефони. Навіть історію пошуку в гугл. Усі месенджери передивилися, фото – до листопада, щоб впевнитися чи ніяка інформація про їх розташування та звірства не буде вивезена.
На відрізку Генічеськ – Запоріжжя ми не мали можливості зупинитися. На одному з блокпостів я спитала чи можна зупинитися, щоб діти вийшли. Мені відповіли: "Спробуй". Я спитала чи нас не розстріляють. Мені знову відповіли: "Ну спробуй, швиденько". Узбіччя, звісно, були заміновані. Але за словами російського солдата: "быстро попытаетесь, если получиться, то успеете". Після цих слів ми не зупинялися, не ризикували.
Змогли виїхати з окупованої території
Наш блокпост з'явився тільки в Оріхові. Це були сльози радості, адже свої, безпека. Ми відчули, що ми вже дісталися. Не важливо, що ми ще не на місці. Головне під опікою своїх.
Коли приїхали до Дніпра, а потім на трасі до Чернігова можна було зробити кілька зупинок. Наші друзі зібрали нам торбинку з продуктами та кавою. Ми не розуміли чи зможемо купити щось на трасі.
Було кілька заправок, де зупинялися такі ж біженці як ми. Теж обклеєні наліпками “ДІТИ”. Намагалися їхати групами, домовлялися, щоб не їхати до кордону самостійно і мати можливість отримати допомогу. Також зупинялися колоною, коли комусь потрібна була допомога, перепочинок чи їжа. Тож зупинитися і перепочити можливість була, але не як у мирний час.
Ми поїхали на румунський кордон. Перед кордоном я дзвонила у різні служби щодо перетину кордону і всюди отримувала різні відповіді. Багатодітні родини мають право виїхати за кордон з батьком. Не всі розуміють, що родини, у яких троє дітей, теж багатодітні. Потрібно лише отримати підтвердження від держави.
У нас такий документ є з 2017 року. Не пам'ятаю навіщо її зробила. На кордоні до всіх документів для виїзду додали і її, тому мого чоловіка випустили з нами.
Далі – без проблем їхали до кордону із Словаччиною, а потім Польщею. Наразі ми знаходимося в Лодзі.
Повну історію Оксани читайте на сайті Евакуація.City за посиланням.
