Ми зібрали історії трьох героїв, які провели певний час в окупації та яким дивом вдалося евакуюватися у більш безпечні місця країни. Сергій із сім’єю, Наталія з вихованцями реабілітаційного центру та Галина з тяжкохворим чоловіком – кожен з них побачив жахи війни, але вирвався з пекла.
Сергій, евакуювався з сім’єю з окупованого села Новий Биков на Чернігівщині
Український фотограф Сергій Рістенко 21 день разом із сім’єю провів в окупованому селі Новий Биков у Ніжинському районі Чернігівської області. Йому вдалося евакуюватися.
Сергій РістенкоФото: особистий архів
Я прокинувся о п’ятій ранку 24 лютого і зрозумів війна всюди. Ми збираємося за 15 хвилин та їдемо до села Новий Биков усією родиною.
27 лютого село відімкнули від світла та газу, а хвилин через 40 зайшла величезна танкова колона. Насамперед вони розпочали хаотичний обстріл села. Усі кинулися до сховищ. Пізніше новини донесли, що вони розстріляли шістьох чоловіків. Їхні трупи так і лежали у полі весь тиждень, поки їх дозволили поховати.
Як я розумію, танки рухалися до Броварів і вирішили зайняти наше село. У цей момент влада села зникла і почалася анархія, де головний аргумент – автомат. Коли за 10 метрів від підвалу, в якому ти сидиш, стріляють танки та кулемети, ти розумієш, що все – ти звідси не втечеш. Будь-який рух – і відразу був вогонь на поразку.
Людина їхала машиною, хотіла проскочити, машину перетворили на решето, людина вийшла на двір подивитися, на неї спрямували кулеметну чергу. На всіх виїздах та в'їздах одразу ж були поставлені блокпости, почали мінувати узбіччя та поля. Ми просто опинилися у пастці. Спочатку люди просто боялися вийти на вулицю, потім почали пересуватися в межах своєї вулиці, не далі. Постійно у селі чулися автоматні та кулеметні черги. Магазини й аптеки були одразу пограбовані мародерами.
Перші два дні, коли ми сиділи у сховищі, ми вигадували дітям цікаві історії про те, що відбувається на вулиці. Я намагався жартувати, навчив доньку грати в карти – я розумів, що маю бути прикладом спокою для дітей. Коли російський бук прямісінько біля нас почав стріляти ракетами, а потім наша артилерія почала накривати їх, ми опинилися під подвійним ударом. Коли зникло світло, вода та зв'язок, я пояснив дітям, що це як туристичний похід у тилу ворога, в якому наше завдання жити і не потрапляти йому на очі.
Запас їжі був, ми його економно витрачали, все найкраще віддавали дітям. Звична порція їжі за таких умов ділилася на три. За відчуттями я скинув близько 7 кг. Коли ми вирвалися, я не міг повірити, що тарілка з їжею, яку мені подають, – це лише моя порція на один раз.
Звичайно, ми розраховували на те, що на нас звернуть увагу, помітять. Я зібрав радіо з дитячого конструктора, і ми слухали новини. Основний посил, який ми чули: ми турбуємося про вас. Через три тижні зʼявилися чутки, що до сусіднього села через блокпости випускають людей пішки, щоб сходити за продуктами, але обшукують і все забирають. Я розумів, що піти пішки з усією моєю сім'єю просто неможливо. Я довірився власній інтуїції, яка сказала сидіти на місці. Сподівався, що нас врятують і чекав кращого моменту для втечі. За три дні до нашого від’їзду, прослизнула інформація, що людей на машинах почали випускати. Але знову ж таки, були історії і про те, що відбирали автівки. Дотепер всі машини просто розстрілювали.
Субота, шоста ранку, стукіт у вікно. Сусідка Таня каже: «А тепер їдемо!». Ми зібралися за 10 хвилин, все запакували, аналізуючи можливість успіху нашої операції та збереження життя. Коли ми із сусідами вже сіли в машини і виїхали, я зрозумів, що дороги назад немає. Моя улюблена думка цими днями – сьогодні такий гарний день, що не можна помирати. Усі останні дні було сонячно та тепло. Ми подолали чотири російські блокпости, і це окрема історія. Ніхто нам не допомагав, єдиний зелений коридор, який у нас був, коридор із зеленої форми російських солдатів.
Дорогою ми заїхали на СТО. Мене зустрів мийник із філіжанкою кави і весело привітав. Це була перша людина, з якою я заговорив на неокупованій території. Я дивлюся на цю розслаблену людину і розумію, що за якихось 15 км від цього місця ти просто живеш у пеклі, а тут все інакше.
Перші кілька днів на неокупованій території діти здригалися від будь-якого, навіть незначного шуму. Ми намагалися робити якісь цивільні маркери, наприклад, у Черкасах зайшли до піцерії. Дуже боляче, коли мій п’ятирічний син починає фразу: «До війни ми...». Або коли на сусідньому майданчику діти грають у м'яч, а мій син говорить: «Мамо, а чому вони бігають, у них немає війни?». Я дуже сподіваюся, що діти це проскочать.
В окупації мені завжди снилося мирне життя – справжнє кіно. На «свободі» в першу ніч я взагалі не міг заснути. Будь-які, навіть звичайні життєві ситуації, викликають у тебе сльози на очах. Я розумію, що після всього пережитого стати тим самим дуже складно, а забути це неможливо. Цей 21 день змінив життя моєї родини назавжди. Я вів щоденник, глянув у нього вчора і розплакався. Поки не дивитимуся. Може, пройде час, і я його опублікую.
Наталія, евакуювалася із 32 дітьми з блокадного Чернігова
Наталія Песоцька – 24 роки пропрацювала в Чернігівському реабілітаційному центрі вихователькою. Разом із 32 дітьми, двоє з яких її власні, Наталя провела 19 днів у пеклі під обстрілами – спершу в підвалі, потім у келіях старовинного собору. Вивезти всіх вихованців із блокадного міста на захід України жінці вдалося дивом.
Евакуація з ЧерніговаФото: 0462.ua
Мене запитують: «Як вдалося вирватися з міста, де навіть не було гуманітарних коридорів?». Відповіді не маю. Я просто жінка і мати, яка залишилась із 32 дітьми.
Після пережитого й вихованці вже «мої власні діти», а я для них – як мама. Я по-іншому зробити не могла – залишити когось чи, навпаки, залишитись і не знати, чи прокинемось наступного ранку.
Перші 7 днів ми з дітьми ховались у підвалі, наступні 12 – у Троїцько-Іллінській церкві. Діти не ставили запитань про те, що відбувається – вони все бачили на власні очі. Життя і до цього випробування не було до них ласкаве – зростали в неблагополучних сім’ях, бачили багато горя. Найменшому вихованцю – 3,5 роки, найстаршому – 16, але всі вони не за віком дорослі. Мій 10-річний вихованець розмірковує так, як я у свої 45: «Як Путін міг напасти на нас, якщо в нас немає зброї? Чому він стріляє по дітях?»
Під час першої хвилі бомбардувань Харкова ми забігли з дітьми в підвал нашого центру. Непристосований підвал з одним виходом, забитий мішками буряків і картоплі. Непокоїло те, що низько над нашими головами висіли каналізаційні труби, обмотані скловатою. Я найбільше переживала, що ті труби на нас впадуть, якщо буде влучання.
На сьомий день переховувань в нашу будівлю все-таки влучив снаряд. Ми сиділи з іншого боку від місця влучання. Від гуркоту заклало вуха. Пам’ятаю, як діти голосно кричали від страху й розпачу. А потім все вщухло. До нас прибігли рятувальники з криками: «Тут є хто живий?!» Вони думали, що нас завалило в підвалі.
Ми почали шукати інший прихисток. Новим домом на наступні 12 днів стала старовинна чернігівська церква. Дали там кімнатку у духовному училищі.
Ввечері не можна було світити ні ліхтарями, ні мобільними. І якщо без світла й тепла ще можна якось бути, то без води – ніяк. Я подумки розподіляла дорогоцінну воду. В нас почалась антисанітарія – туалети не працювали. Щоб сходити в туалет, домовлялись з дітьми про графік. Виходили гуртом на вулицю, і треба пробігти метрів 100 від приміщення до вуличного туалету. Іноді діти біжать назад, а я заклякаю, бо дивлюсь у небо – а звідти осколки летять… Кричу: «Швидше біжіть! Пригніться! Голову накрийте руками».
Коли переховувались у церкві, то усі разом молилися. Діти навіть попросили відвести їх до священика на сповідь – для багатьох вона стала першою в житті. Через день після сповіді нас змогли евакуювати.
Приїхали хлопці з територіальної оборони і сказали: «Маєте 15 хвилин. Збирайтесь і виїжджаємо». Дали нам два шкільних автобуса на евакуацію. Перед виїздом батюшка всіх нас причастив і благословив в путь.
Дорога з Чернігова до Києва була важка й довга. Добирались більше 9 годин. Їхали бездоріжжям – ліси, яри, болота. Зупинка була один раз на туалет. Та навіть на цих об’їзних шляхах ми побачили багато жахів. Поля горіли й диміли, нерозірвані снаряди стирчали з землі. Досі перед очима ті велетенські хвости від ракет, «скелети» спаленої техніки – хтозна, нашої чи ворожої. В лісосмугах бачили танки, ракетні установки. Було страшно – слова не передадуть. Але знаєте, ми доїхали, не почувши жодного вибуху й пострілу. Сіли на перший же потяг: Київ-Івано-Франківськ. Зараз ми в безпечних, тихих Карпатах.
Малі щодня зі страхом в очах допитуються, що буде, якщо і тут почнуться обстріли: «Нас ще кудись перевозитимуть?» – «Тільки якщо війна дійде сюди. Тоді нас всіх евакуюють і все буде добре».
Говоримо з дітьми про те, як важливо знати порядок дій під час надзвичайної ситуації і не боятись, а одразу діяти. Ми досі здригаємось від гучних звуків. Живемо в горах, і тут зараз сильні вітри. Підвіконня створює гул, за звуком схожий на політ літаків-бомбардувальників. Коли я ще не зрозуміла, що це підвіконня – волосся ввечері встало дибки. Я була готова бігти по кімнатах і підіймати дітей. Але спершу вийшла на подвір’я – подивитись, де ж цей літак? І зрозуміла: на щастя, цей звук видає підвіконня.
Вихованиця Мирослава запитує мене щодня: «Наталя Іванівна, ми ж повернемось додому, до нашого центру?» – «Повернемось, лиш треба час. Закінчиться війна, і ми все відбудуємо».
У Чернігів повернемось. Хай там навіть будуть руїни. Будемо відбудовуватись – хто ж це зробить, як не ми?
Галина, евакуювалася з тяжкохворим чоловіком із Гостомеля
Галина – пенсіонерка. Не з першого разу, але їй вдалося виїхати з тяжкохворим чоловіком із Гостомеля.
Евакуація з-під КиєваФото: bbc.com
Ми були під обстрілами та російською окупацією два тижні і нічого не знали про зелені коридори. Ще 27 лютого у нас зникло світло. Мобільний зв'язок працював лише час від часу. Телефон заряджали від акумулятора авто сусідів, тоді ще могли повідомляти близьким, що ми живі, але потім зв'язок зовсім відключився. Газ ще якийсь час був, але 7 березня зник і він, тоді якраз ударили морози.
У перші дні війни ми бачили російські гелікоптери, які летіли до аеродрому заводу Антонов. Це неподалік нашого будинку, відразу за лісом. Потім почалася багатоденна битва. Над нами весь час літали ракети та снаряди в обидва боки. Гостомель стоїть на торфовищах, у нас немає глибоких підвалів, де можна було сховатися від бомбардування. Ми не знали, де знаходиться найближче сховище, тому під час обстрілу просто лежали на підлозі на кухні.
Російські солдати з'явилися на нашій вулиці за кілька днів. Зайшли до нас у двір, почали вибивати двері, один обійшов будинок, розтоптав мої нарциси, розбив вікно у спальні та наставив туди автомат. Я відчинила двері і запитала їх російською, з ким вони тут воюють і навіщо вони прийшли. Один сказав, що вони нас звільняють від нацистів. Я спитала, яких нацистів вони хочуть знайти в будинку вчителів російської мови та літератури, що стоїть на вулиці Пушкіна. Вони заявили, що не воюють із цивільними, але не змогли пояснити, чому мені вибили вікно, і ніхто не опустив націлених на мене автоматів. Тоді вони вирішили обшукати будинок, сказали, що шукають зброю. Хотіли відібрати мобільні телефони, але я сховала свій і сказала, що у нас їх немає.
Вже надвечір з'явилися росіяни в іншій формі. Вони ногами вибивали хвіртки і одразу обстрілювали двори з автоматів. За ними надвір заїхали танки, вони знищили паркани на всій вулиці. З вікна ми бачили, як вони заселялися в розкішні котеджі, що покинули заможні сусіди, або виносили з них всяке добро.
Наступного дня проїхала російська важка техніка із величезними гарматами на буксирі. Їх встановили у лісі. З того часу ми весь час чули гуркітливі постріли, тремтіла земля, а старенька сусідська хата просто розвалилася.
9 березня до нас зайшла сусідська дівчинка та сказала, що буде евакуація і нам треба поспішати. Мій тяжкохворий чоловік почував себе дуже погано і не міг іти. Він буквально силою виштовхнув мене надвір, щоб я спробувала евакуюватися сама. До місця посадки потрібно було йти 30-40 хвилин. Мене жахало те, що вперше за два тижні побачила на нашій вулиці: зруйновані будинки, повалені паркани, від одного житлового кварталу залишився лише скелет із дірками замість вікон. До місця посадки підходили люди з маленькими дітьми, жінки, люди похилого віку. Через поспіх багато хто був не надто тепло одягнений, одна дівчинка була прямо в куртці, одягненій на піжаму.
Згодом наші місцеві депутати сказали, що росіяни автобуси не пропустять сюди, і нам усім треба йти в інше місце, ще близько восьми кілометрів. Іти було тяжко. Дорогою нас весь час зсували в бік російські БТРи, що проїжджали. Але ж автобуси так і не приїхали. Ми марно чекали кілька годин на морозі із сильним вітром. Ні їжі, ні води майже ніхто не мав.
Почало сутеніти, наближалася встановлена окупантами комендантська година. Повернутись додому я вже не встигала. Нам порадили йти до бомбосховища. Там був повний морок, люди сиділи в ньому вже два тижні. Нас перерахували та сказали, що всього тут 400 людей. Більшість – люди похилого віку, лежачі хворі та жінки з дітьми. Температура 3-4 градуси, і дуже сиро. Вранці ми вийшли на поверхню. Зрештою, я повернулася додому. Через тривале перебування на морозі та вітрі у мене полопалися губи, я була вся мокра, водянки на ногах.
Наступного дня раптово з'явився мобільний зв'язок! У сусідів був електрогенератор, вони дали нам зарядити телефони і ми дізналися, що буде ще одна евакуація. Ми взяли два маленькі рюкзачки та інвалідний візок, щоб мій чоловік міг йти, спираючись на нього, як на милиці. Туди, дійсно, прибуло багато автобусів.
Дорога до Києва зайняла дві-три години. Доводилося об'їжджати військову техніку, що згоріла, трупи і воронки від вибухів. Було багато зупинок на російських блокпостах. На одному з них нам не дозволяли виходити з автобусів навіть у туалет. Коли доїхали до залізничного вокзалу в Києві, одразу попрямували до евакуаційного поїзда, що прямує на захід України. Він йшов понад 12 годин, у вагонах було вимкнено світло. Нам сказали, що так більше шансів уникнути обстрілу.
