Чи впевнені ви, що встигаєте за темпом свого життя? Чим більше живу, тим частіше розумію, що я точно не встигаю. Не встигаю зателефонувати додому, запитати, як там вони, мої рідні, чи добре спав сьогодні вночі мій племінник, чи вчать біологію учні у мами на уроках. Так, дрібниці, можливо, і забудуться. А потім у цьому шаленому темпі ловлю себе на думці, що треба іноді зупинятись. Я не встигаю за життям або воно не встигає за мною...
А ще почала розуміти як змінююсь з часом. Це таке дивне почуття, коли в тебе в голові з’являється образ тебе, але років на п’ять молодший, і ти бачиш зміни. І це не питання зовнішності. Це питання досвіду. Щось змінила сама, щось змінили в мені. Цікаво, але зміни не завжди позитивні.
Зараз навчаюсь на 5-му курсі Херсонського державного університету, люблю свою іноземну філологію, часто згадую школу. І от різниця: у школі нам здавалось, що так важко, іноді нудно, змушують навчатись, сварять, контролюють. Скоріше б в «універ»! Я не хотіла свободи... Якщо чесно, хотіла змін. Отримала.
Я люблю учитись, але тепер зрозуміла, де важко. Тут ти майже сам на сам з дорослим життям, ніхто не вирішить твої проблеми, тут ти самостійно формуєш свій авторитет, немає вчителів, які захочуть врятувати твою семестрову оцінку та залишити тебе після уроків на повторну контрольну, не завжди поруч батьки, щоб натякнули на правильний вибір.
А ще страшно розуміти, що час не стоїть на місці. Ні, не в тому сенсі, що: «Ой, мені вже 20, а я ще не заробила на власну машину...», а в тому, що цей світ залишають люди, на уроках яких ми разом з однокласниками іноді могли порушити дисципліну, заявити, що морально не готові робити цю лабораторну роботу, ставити питання на певну тему, що не стосується змісту уроку та знати, що точно затягнемо час... Люди, які, здається, місяць тому були поряд, розмовляли з нами, давали поради, цікавилися успіхами в університеті, і ось — ти відвідуєш їх в лікарні, здогадуєшся, що хвороба більше ніж просто серйозна, але ще сподіваєшся, хоча й допомогти не можеш. А через півроку телефонує мама і говорить, що сьогодні вона з дуже поганими новинами...
Розум відмовляється вірити, що не стало улюбленого вчителя... Найрідніші люди теж відходять. Відійшла у Вічність велика трудівниця, моя мудра бабуся...
Страшно те, що можна не встигнути попрощатися та сказати, як цінуєте те, що вони для вас зробили, і як сильно їх любите.
Це змушує думати та розуміти, що кожне твоє «все погано», у порівнянні з втратою — взагалі нічого не варте.
Ми всі колись залишимо цей світ. Я знаю закономірність природного відбору, але хто пояснить закономірності болю від усвідомлення, що людину вже не повернути?..
Після сесії на 4-му курсі я пішла на практику до ліцею. І тут ще одна зміна — тепер навчання здається не таким вже й важким. І тоді починаєш цінувати титанічне терпіння вчителів, які «витримали» всіх нас, підлаштувалися під характер кожного, змогли вказати на наші позитивні риси та, можливо, спробували пояснити закони життя, не говорячи про знання, з якими ми вийшли зі школи.
Я мала провести лише два залікових уроки, але готувалася до них тижнями, наче до мене зійдеться вся адміністрація ліцею разом з кафедрою англійської мови мого факультету.
Але я впевнена, що це через рік, а, можливо, вже через місяць це буде здаватися найлегшою справою в моєму житті.
Навіть смішно іноді стає від того, що все у житті пізнається в порівнянні. Одне знаю точно — важко буде часто. Не зміниться лише необхідність бути вдячною близьким людям за все, що вони колись зробили і зроблять.
Я готова спостерігати за змінами в собі. Мені цікаво...
