З початком російсько-української війни група журналістів, перекладачів та ілюстраторів з України заснували проєкт War. Stories from Ukraine. Вони збирають історії людей, які віч на віч зіткнулися з війною, та публікують їх у Facebook та Instagram. Люди України розповідають про переховування від обстрілів, про евакуацію, про боротьбу з ворогом та про жагу до перемоги.
Ми зібрали та адаптували 7 історій людей з різних міст, які попри загрозу життю захищають Україну, приймають пологи, лікують людей, евакуюють диких тварин та виходять на мітинги проти російської окупації.
Євгенія, Київ
Останні сім років Євгенія Закревська була адвокатом сімей Небесної Сотні. Ще до початку війни жінка вступила до Територіальної оборони та знала, що захищатиме Київ, якщо розпочнеться повномасштабна війна.
З 2014 року Євгенія періодично проходила навчання, медичні збори, їздила на стрільбище та ходила на тренування. Вона має хорошу фізичну підготовку, базові навички тактичної медицини та вміє стріляти.
З другою хвилею вибухів у Києві Євгенія ще мала йти на роботу і була готова працювати, але всі установи позакривалися. Тоді жінка вирушила до штабу Територіальної оборони.
Фото: War. Stories from Ukraine
Вона визнає, що постійні пропозиції кудись евакуюватися, тому що "їй це точно треба" і тому що "війна – це небезпечно", дещо її дратують. "Я тут саме тому, що це небезпечно. Щоб запобігти небезпеці. Захищати Київ. Ну а для військових втікти – це вже не евакуація, а дезертирство. Я підписала контракт і склала присягу".
"З погляду менеджменту, підрозділ – це щось середнє між дитячим табором та громадською організацією.Тут немає особливого розподілу завдань за статтю, однак дівчат рідше призначають на чергування", – каже Євгенія.
На запитання, що робитиме після перемоги, Євгенія Закревська відповідає: "Планую купатися в Ласпі, а потім піднімусь у Чатир-Даг і вип’ю там кави".
Марина, Київ
Марина Шкиря – головна зоологиня Київського зоопарку та співзасновниця фонду Save Wild. Фонд розбудовує мережу притулків для диких тварин в Україні. Марина з командою рятує ведмедів, що стали заручниками приватних зоопарків та цирків. Притулок "Біла скеля", заснований фондом Save Wild, доглядає сімох ведмедів.
"Зранку 24 лютого ми з чоловіком взяли свої речі, наших улюбленців – п'ять собак, чотири кішки, равликів – і вирушили до притулку. Ми боялися, що наші працівники не зможуть потрапити на роботу, а ведмеді залишаться самі", – каже Марина. У перший тиждень війни вона, чоловік Єгор та ще одна працівниця Ірина жили у притулку разом з тваринами.
Фото: War. Stories from Ukraine
На той час вони допомогли ще одному притулку для диких тварин евакуювати тигрів, левів, африканського дикого собаку, мавпу – всіх, хто потребував їжі, свіжого м'яса. Влаштувати евакуацію виявилося практично неможливо: важко було знайти вантажівки, був дефіцит анестезії. Але все вдалося – Познанський зоопарк забрав диких тварин на кордоні з Польщею.
Потім вони почали шукати спосіб евакуювати ведмедів. Реабілітаційний центр Домажир, що базується під Львовом, погодився дати притулок бурим ведмедям. На евакуацію пішла доба.
"Перша вантажівка взяла п'ять ведмедів і одного лева. Завантажували ведмедів в екстремальних умовах. Ветеринарів не було, а анестезії зробили лише дві дози. Ми не знали, чи повернемося за двома ведмедями, що залишилися", – згадує Марина.
Жінка розповідає, що покидати притулок було емоційно важко: "Нещодавно ми переїхали зі старого притулку в Житомирській області. Протягом року побудували новий центр, взяли великий кредит. Коли будуєш притулок своїми руками, дуже складно втекти, навіть не озираючись. Сподіваюся, Біла скеля витримає це".
Наразі команда спільно з іншими організаціями допомагає притулку для диких тварин облаштувати коридори для евакуації диких тварин із небезпечних місць. У Київському зоопарку працівники продовжують жити поруч із тваринами та доглядати їх.
Сергій, Чернігів
Сергію Зосименко 37 років. Він волонтер громадської організації "Евум", яка допомагає онкохворим дітям у Чернігівській обласній лікарні.
Сергій разом із пацієнтами, їхніми батьками та членами медперсоналу живе в укритті. Найчастіше діти знаходяться у спеціальній кімнаті, де можна пограти та відпочити. Як тільки вмикають сирену, вони спускаються до укриття. Сергій та команда медиків кажуть дітям, що це просто гра: хто першим дістанеться підвалу після початку сирени, той виграє.
Фото: War. Stories from Ukraine
Наразі Сергій та інші волонтери допомагають доставляти продукти та ліки до лікарні. Команда онкогематологічного відділення також допомагає постраждалим внаслідок обстрілу.
"У місті закінчуються ліки та паливо. Ми намагаємось витягнути дітей звідси якнайшвидше. Сьогодні росіяни атакували дві школи, які тепер функціонують як волонтерські центри. Вони хочуть зробити гуманітарну катастрофу в Чернігові. Це політика терору. Тепер вони націлені на лікарні, дитячі садки та будинки цивільного населення. Нам потрібен зелений коридор, ми в облозі. Але тут, у підвалі, ми вже стали великою сім'єю", – каже Сергій.
Марія, Бердянськ
Марія Спіріна – 51-річна акушерка-гінекологиня, працює в Бердянському пологовому будинку. Перші три дні війни Марія провела на роботі. Разом з іншими лікарями доглядала вагітних та породіль з Бердянська та прилеглих сіл.
Під час війни Марія не лише гінекологиня, а й психологиня. Вона багато розмовляє з пацієнтками, заспокоює їх та підказує, де сховатися від обстрілів та бомбардувань. Їй доводиться постійно консультувати вагітних по телефону, тому вона спить лише три-чотири години на добу.
27 лютого в селі Берестове, де йшли бої, в однієї жительки почалися передчасні пологи. Вона ховалась у підвалі і не могла вибратися, там вона стікала кров'ю цілу годину. Машини швидкої допомоги боялися їхати туди. Зрештою лікарі відвезли жінку до лікарні.
О 4 годині ранку після кесаревого розтину народилася дівчинка вагою 1880 грамів. Налякана мама Ганна втратила понад 1,5 літра крові. Ніхто з родичів не зміг приїхати з села до міста, щоб дати молодій мамі речі та їжу. Лікарі нагодували жінку та надали бебі-бокс необхідними речами для новонародженого. Пізніше волонтери дізналися про ситуацію та привезли трохи їжі для мами та суміш для дитинки.
Фото: War. Stories from Ukraine
За перші десять днів війни у Бердянському пологовому будинку народилося 18 хлопчиків та шість дівчаток. Серед новонароджених є близнюки.
Коли лунає повітряна тривога, лікарі забирають дітей та спускаються до підвалу разом із жінками. Після операцій деякі лікарі залишаються поруч із пацієнтками в коридорах між несучими стінами. Деякі співробітники живуть та працюють у пологовому по кілька днів.
Впоратися зі стресом у таких умовах Марії допомагає сім'я, особливо її 8-річний син. "Я народилася в Росії і в дитинстві переїхала з сім'єю в Україну", – каже Марія. – "В мене німецькі корені, і я мала можливість переїхати або до Німеччини або до Росії. Але я не можу не ходити на роботу і не допомагати людям. Україна мій дім".
Катерина, Бердянськ
Катерині 26 років, вона аналітикиня ІТ-компанії та активістка з питань екології. Раніше жила у Львові, але за пару днів до вторгнення російських військ прибула до рідного Бердянська, щоб відвідати родину. Невдовзі в це місто зайшли російські війська. Катерина застрягла там разом із мамою, молодшим братом та бабусею.
"У мене було передчуття, що буде щось погане, але я не думала, що в Україні будуть масові обстріли. Гадала, що в разі потреби ми зможемо виїхати до Запоріжжя, але ми не змогли: обстріли почалися з різних боків. Навіть коли автобуси ще ходили, ми боялися потрапити під обстріл".
Коли окупували Бердянськ, його мешканці почали виходити на центральну площу на акцію протесту. Катерина з мамою теж ходили туди і співали гімн України, стоячи поруч із російськими танками.
Фото: War. Stories from Ukraine
Катерина хотіла порізати шини на російській техніці, але сусіди попросили її цього не робити, сказавши, що росіяни можуть почати обстріл. Згодом російські війська випустила ракету до Бердянського порту. Ракета пролетіла над протестувальниками. Мітинг тривав доти, доки з міськради не почали виходити окупанти, озброєні гвинтівками.
Вона згадує, як містяни намагалися поговорити із російськими військовими. "Вони були щиро здивовані, що ми не раді їх бачити. Вони казали, що прийшли, щоб захистити і звільнити нас. Але поки що нас "звільнили" тільки від води та інтернету", – сказала Катерина.
"Війна стає нашим повсякденним життям. І це мене дуже лякає. У перші дні я тряслася від вибухів, а зараз думаю "ну окей, триматимусь подалі від вікна". Я не хочу, щоб ми до цього звикали. Я хочу, щоб у нас було життя, як раніше – з нашим Донбасом, нашим Кримом, без війни, без Росії…"
Софія, Київ
Софія – 30-річна сімейна лікарка. Зараз, як і до війни, вона щодня ходить на роботу та консультує пацієнтів. Їх тепер значно більше – через холодні підвали та підвищену тривожність. Частіше трапляються застуди, нервові збудження, серцеві захворювання. Дехто робить щеплення. Ще одна причина підвищеного робочого навантаження в тому, що багато лікарів та медсестер залишили місто. Але Софія залишилася – з самого початку вона вирішила, що нікуди не поїде.
Фото: War. Stories from Ukraine
Жінка вдруге стикнулася з війною. У 2014 році вона жила з сім'єю в Донецькій області. Тоді вони були змушені поїхати з міста, але зараз Софія не збирається нікуди тікати – вона вірить, що потрібна.
"Якщо всі втечуть, хто допомагатиме людям?", – каже Софія, – "Друзі закликають мене поїхати на Західну Україну чи за кордон. Мені пропонують місце, де можна зупинитися, але я потрібна тут. Я залишаюся в Києві, це емоційно краще для мене.
Софія не боїться працювати під звуки обстрілів. Робота відволікає її. Вона робить те, що повинна. Жінка мріє про перемогу України, а також про відпустку. "У відпустку я не хочу нікуди їхати. Хочу залишитися вдома з родиною та просто відпочити", – каже Софія.
Лідія, Біла Церква
Лідії 55 років, вона живе у Білій Церкві. Все життя вона навчала дітей математики. Чоловік Лідії пішов на фронт 25 лютого, наступного дня після вторгнення Росії в Україну. Син зараз допомагає силам територіальної оборони, а донька працює у США, тож Ліда залишилася сама.
Фото: War. Stories from Ukraine
Вона нікуди не збирається їхати, бо доглядає свекруху, в якої рак. Готує для неї їжу, дістає ліки, знаходить воду. На вулиці потрібно робити все швидко, тому що повітряна тривога лунає щогодини, а іноді кожні 30 хвилин. Тож Ліда знає адреси всіх укриттів у місті. Сусіди жінки дізналися, що вона доглядає хвору родичку, і надають допомогу: хтось приносить картоплю, хтось консерви.
"Після війни я поставлю свічки за всіх, хто загинув. Скільки свічок мені знадобиться, не знаю, я поки не хочу рахувати. А потім я піду до школи, зберу клас на виховну годину, і ми поговоримо про нову історію, яку створить це покоління. Уявляю цей момент. І я молюся, щоб жодна парта не була порожньою".
